Баранівський завод — одне із найстаріших українських підприємств із виготовлення порцеляни. Тонкостінну кераміку з Баранівки цінують за високу якість та унікальний народний колорит.
Баранівка при Мезерах
На початку 19 століття заводи з виробництва порцеляни виникали навколо родовищ каолінової глини, якими багата українська земля. Сировина для виробництва тонкостінної кераміки не поступається якістю європейським зразкам. Порцелянову фабрику в Баранівці почав будувати 1802 року виходець із Франції Михайло Мезер. Підсобні роботи та розпис виробів виконували кріпаки. Підприємство швидко розвивалося завдяки місцевим природним багатствам — покладам каоліну, густим лісам, річці Случ.
Вироби прикрашали класичними мотивами та рослинними орнаментами, виготовляли пейзажні та портретні мініатюри, використовували прості гармонійні форми. На мануфактурі Мезера зробили парадні вази для Олександра I. Вони так сподобалися імператору, що підприємство отримало дозвіл маркувати вироби російським державним гербом.
Перший розквіт підприємства припав на 1820-1840 р.р. За спадкоємців Мезера асортимент розширився. Стали випускати не лише набори з десятками предметів, а й окремі сервіровки. Серед покупців були популярними набори для сніданків на дві персони, супниці, глеки, чайні пари, салатники, паштетниці. На виробах малювали польові квіти та букети з них, колосся, дубові гілки. У розписі переважали жовті, червоні, сині відтінки, характерні для поліської народної творчості. Також майстри черпали натхнення у польських гравюрах та живописі: зображали державних діячів, краєвиди, пам’ятки архітектури.
1845 року мануфактуру передали в оренду. Кількість працівників скоротилася, якість продукції знизилася. До середини 19 століття на фарфор із Баранівки перестали ставити тавро із зображенням двоголового орла, оскільки вироби вже не відповідали прийнятим стандартам.
Баранівський порцеляновий завод при Грипарі
У середині 1890-х років будівлі заводу, які після пожежі перебували в аварійному стані, разом із землями викупив купець Микола Гріпарі. Йому вдалося вивести виробництво баранівської порцеляни на високий рівень. Крім посуду тут почали випускати каналізаційні труби та вогнетривку цеглу, що приносило гарний прибуток. До 1905 року історію підприємства супроводжували злети та падіння.
Завдяки матеріальним вкладенням синів Гріпарі виробництво розширили. Дров’яні печі замінили на газові, впровадили інші нововведення. Син Петро вирушив на навчання до Ліможа, до Баранівки приїхали майстри з Франції. Для виробів цього періоду характерний ніжний розпис, прозорість, тонкість.
У 1910-1914 pp. продукція Баранівки брала участь у міжнародних виставках. До асортименту, крім столового посуду та предметів інтер’єру, включили і аптекарський посуд. У ці роки Баранівський фарфоровий завод вважався найкращим на території України.
Баранівський порцеляновий завод після революції 1917 року
Перед революцією сім’я Гріпарі покинула Росію, прихопивши із собою форми, більшу частину готових виробів та цінне обладнання. Більшовики націоналізували завод у 1920 році. Виробництво довелося відроджувати майже з нуля. Виготовляли агітаційну порцеляну, відливаючи її за вцілілими старими формами. У 1930-х роках від виробництва трудомістких виробів із ліпниною відмовилися. Стали виготовляти лаконічний посуд.
Розвиток скульптурного напряму розпочався з 1950-х років. Колекціонери особливо цінують дрібну пластику В. Щербини та В. Покосовської. У 1980-х роках. завод досягнув чергового розквіту, але після розпаду СРСР на підприємстві намітилася криза.
У 2000-х роках. криза посилила збільшення імпорту дешевої китайської порцеляни. Українська тонкостінна кераміка стала здаватися споживачеві надто «нудною» та невиправдано дорогою. Підприємство не витримало конкуренції та у 2013 році було визнано банкрутом.
Клейма баранівської порцеляни за роками
Баранівська тонкостінна кераміка цінується колекціонерами, тому її нерідко підробляють. Перед покупкою тарілки, чашки або статуетки слід ознайомитися з таврами, що підтверджують справжність виробів.
