Чому скло називається саме так? Його назвали на честь одного з великих міст Венеційської лагуни, де й виготовляли це художнє скло.
Історія появи скла
Історія виробництва скла у Венеції сягає часів Римської імперії, коли литі скляні вироби використовували для освітлення терм. Поєднавши римський досвід із навичками, отриманими з Візантії, та активною торгівлею зі Сходом, Венеція вже у VIII столітті стала відомим центром виготовлення скла.
Одну з найдавніших печей для виробництва скла на венеційському острові, збудовану у VIII столітті, археологи виявили у 1960 році.
До кінця 1200-х років виробництво високоякісних скляних виробів стало провідною галуззю міста, що підтверджувалося створенням Гільдії склодувів, яка встановлювала правила та норми ремесла.
Метою гільдії було збереження секретів виробництва та забезпечення прибутковості галузі. Відповідно до цих цілей, закон 1271 року забороняв імпорт іноземного скла та наймання закордонних склодувів.
У 1291 році був прийнятий ще радикальніший закон, який заклав основу створення Мурано як головного центру скляного ремесла. Закон вимагав перенести всі печі для виробництва скла з Венеції на Мурано, щоб уникнути ризику масштабних пожеж — адже у місті більшість будівель були дерев’яними.
Багато істориків вважають, що справжньою метою було ізолювати майстрів там, де вони не зможуть розголосити технологічні секрети. Наступний закон 1295 року, який забороняв склодувам залишати місто, підтверджує цю теорію.
Майстри-склодуви отримували хорошу винагороду за свою працю. Вони мали привілейований соціальний статус, а їхнім дочкам дозволяли виходити заміж за найбагатші та найзнатніші венеційські родини. Такий розумний підхід забезпечував уряду Венеції збереження виробничих секретів — адже майстри заохочували своїх дітей продовжувати ремесло, а знання передавалися в межах родин. Це стимулювало розвиток творчості, появу інновацій та подальші успіхи.
У поєднанні з вигідним розташуванням Венеції на перехресті торгівлі між Сходом і Заходом це дало їй монополію на виробництво та продаж високоякісного скла в Європі, яка тривала століттями.
XV–XVI століття. Розквіт муранського скла
Венеційське скло досягло вершини популярності у XV та XVI століттях.
У XV столітті майстер Анджело Баров’є відкрив спосіб виробництва прозорого скла — cristallo, що дало змогу майстрам Мурано стати єдиними виробниками дзеркал у Європі.
Окрім того, популярність китайського фарфору серед європейської знаті сприяла створенню та виробництву білого «порцелянового» скла — lattimo, яке його імітувало.
XVII століття. Повільний занепад популярності
Починаючи з XVII століття, муранське скло вступило в період поступового спаду.
Оскільки Венеція втрачала контроль над торговими шляхами та її вплив зменшувався, її монополія на скловиробництво також ослабла. Нові центри ремесла виникли в Богемії, Англії та Франції.
Втім, XVII століття все ще принесло чимало інновацій у муранському склі, зумовлених розвитком бароко, яке впливало на архітектуру, живопис, інтер’єр та декоративне мистецтво Європи.
Яскраво забарвлені, складні скляні прикраси з рослинними та тваринними мотивами стали дуже популярними.
Серед нових технік — аввентурина (металеві блискітки у склі), кальцедоніо (імітація напівкоштовних каменів), рельєфні оздоби та намистини millefiori.
Ці нові методи були настільки успішними, що навіть королівські двори замовляли кришталь та скляний посуд у майстрів Мурано.
Наприклад, датський король Фредерік IV на початку XVII століття придбав колекцію скла, яка сьогодні експонується у палаці Розенборг у Копенгагені.
Падіння і нове зростання
У XVIII столітті занепад продовжувався та посилювався через погіршення політичної ситуації й зростання конкуренції з боку виробників скла в Богемії та Франції. Було впроваджено кілька нових методів, зокрема гравіювання на скляному посуді та дзеркалах, однак вони не мали суттєвого впливу.
Промисловість різко скоротилася після завоювання Венеції Наполеоном у 1797 році та ліквідації всіх венеційських гільдій, включно зі склодувами.
У 1814 році передача Венеції від Франції до Габсбурзької імперії фактично стала смертним вироком для виробництва муранського скла. Правителі Габсбургів віддавали перевагу власному скляному центру в Богемії та ухвалили закони, які зробили надто дорогими імпорт потрібної сировини на Мурано та експорт готової продукції.
Унаслідок цього майже половину з 24 печей, що працювали на Мурано у 1800 році, закрили до 1820-го. Лише п’ять печей продовжували виготовляти видувне скло.
Проте, незважаючи ні на що, галузь не зникла повністю — її підтримувала особиста відданість ремісників своєму багатовіковому мистецтву.
Прорив стався у 1854 році, коли шестеро братів Тосо відкрили фірму Fratelli Toso, яка спершу виготовляла побутові скляні вироби та віконне скло, але згодом переключилася на відродження забутих технологій минулого.
Через п’ять років Антоніо Сальвіаті приїхав до Венеції з Віченци, де займався юридичною практикою, щоб заснувати фабрику з виробництва традиційного муранського скла. Він побачив можливість відродити ремесло, виготовляючи плитки для реставрації старовинних венеційських мозаїк, і найняв найкращих майстрів Мурано.Один із його склодувів, Лоренцо Раді, багато часу за австрійського правління присвятив вивченню та відновленню стародавніх технік, використаних у створенні класичних венеційських мозаїк.
План Сальвіаті спрацював, і незабаром венеційська влада підписала з його фірмою п’ятнадцятирічний контракт на реставрацію мозаїк у соборі Святого Марка.
Приблизно в той самий час, у 1861 році, мер Венеції Антоніо Коллеоні та абат Вінченцо Дзанетті вирішили створити архів, присвячений історії Венеції, який мав містити не тільки документи, а й предмети мистецтва, створені у місті.
Збір артефактів для архіву пробудив нову зацікавленість історією Венеції, її культурною спадщиною та її знаменитими ремеслами, включно з виробництвом скла. Це, у свою чергу, підштовхнуло чиновників до створення школи для склодувів, де майстри могли знову вивчати забуті техніки та секрети ремесла.
Кульмінацією відродження муранського скла стала виставка Архіву 1864 року, створена для демонстрації новітніх робіт та посилення духу суперництва серед майстрів.
За цією виставкою послідували й інші міжнародні заходи, зокрема надзвичайно успішна Всесвітня виставка в Парижі 1867 року, де Сальвіаті представив понад 500 виробів своєї фірми та отримав міжнародне визнання і численні нагороди.
Цей успіх привів до повного відродження Мурано, яке знову стало процвітаючим економічним центром. Уже до 1869 року на острові працювало 3500 людей.
XX століття — нові ідеї та мистецтво муранського скла
На початку XX століття майстри Мурано все ще були захоплені відтворенням класичних стилів і відновленням давніх технік. Це було помітно на Мурано-Венеційській виставці «Добірка скла та скляних виробів», організованій у ратуші Мурано у 1895 році. Правила виставки вимагали демонстрації репродукцій старовинного посуду.
У цьому важливому заході брали участь міжнародні колекціонери й шанувальники скла, які високо оцінили роботи, створені на основі унікальної традиції Мурано.
1895 рік був також часом першої Венеційської бієнале, де експонували авангардні та модернові твори мистецтва. Це підкреслило розрив між сучасними тенденціями, що набирали сили в Європі, та роботами майстрів Мурано, які залишалися прив’язаними до стилістики минулого.
Цей контраст став ще очевиднішим на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року, а згодом — на виставках декоративно-ужиткового мистецтва в Турині (1902) та Мілані (1906).
Деякі муранські майстри, зокрема Вітторіо Тосо Борелла, почали сприймати нові художні віяння й створювати предмети у стилі модерн. Попри змішані відгуки на його роботи, виставлені в Ca’ Pesaro у 1909 році, він продовжив творити шедеври, які згодом отримали високу оцінку.
На відміну від Бієнале, виставка Ca’ Pesaro стала майданчиком для сучасних мистецьких напрямів та представляла роботи молодих художників — Джино Россі, Артуро Мартіні, Гвідо Маруссіга. Один із митців, Вітторіо Зеккін, активно співпрацював з Artisti Barovier, створюючи дизайн для знаменитого скляного посуду.
У 1920-х роках модерн поступово був витіснений сучаснішими стилями — простішими, функціональними, з чистими лініями. На перший план вийшов стиль арт-деко, який пропонував мінімум декору, м’які обриси та розглядав скляні вироби як елемент інтер’єру, а не лише як мистецькі об’єкти.
Провідником цього напряму стала нова компанія Vetri Soffiati Muranesi Cappellin Venini, заснована у 1921 році під керівництвом Вітторіо Зеккіна, який став головним дизайнером.
Під час Другої світової війни галузь не процвітала, але після її завершення майстри Мурано повернулися до роботи та почали створювати вироби, що відповідали новим тенденціям дизайну — мінімалізму, функціональності та простоті.
Для підтримання цих стилів вони знову звернулися до стародавніх технік — філігрань, мурріно, латтимо.
Постійні інновації сприяли зростанню популярності та численним нагородам на міжнародних художніх виставках.
Завдяки таким видатним митцям, як Архімед Сегузо, Людовіко й Лаура Де Сантільяна, Тобіа Скарпа, Ерколе Баров’є, Фульвіо Б’янконі, Тоні Цуккері, Романо Криві, Джампаоло Мартінуцці та Альфредо Барбіні, Мурано знову стало визнаною столицею скляного мистецтва.
Відтепер Мурано створювало мистецькі тренди, а не слідувало за ними, як у попередні століття.
