Одним із найвідоміших українських виробників порцеляни довгий час був Коростенський завод. Його клеймо – характерна буква «К» або повна назва в більш ранніх варіантах, служило символом бездоганної якості.
Майстри дбайливо зберігали унікальний поліський стиль, яким славилося підприємство, починаючи з 1950-х років, коли на нього прийшли працювати провідні художники Валентина Трегубова та Віра Яцевич. Серії коростенської малої пластики становлять велику цінність для колекціонерів, особливо після того, як флагман керамічної індустрії у 2012 році закрили через борги.
Історія заводу
1904 року польський промисловець Тимофій Пшибильський відкрив у місті Коростень, Волинській губернії (сьогодні Житомирська область) фарфорову фабрику. Рішення було обґрунтованим, оскільки місцеві каолінові глини прославилися своїм унікальним складом, винятковою білизною та доступністю. За обсягом покладів Українське Полісся, особливо в районі сучасної Житомирщини, поступалося лише США, Великій Британії та Китаю.
До того ж, каоліновий шар знаходився дуже близько до поверхні – на глибині 20 м, що значно полегшувало видобуток. Залізничне сполучення, наявність багатих лісових ресурсів та дешева робоча сила робили Коростень ще вигіднішим місцем для виробництва тонкостінної кераміки.
Під керівництвом Пшибильського на фабриці виготовляли «білизну» – посуд, вкритий лише шаром білої глазурі та призначений під розпис. Безпосередньо малюнок наносився вже у Польщі, куди доставляли порцелянові заготовки. В асортименті переважали сервізи європейського зразка, які були предметами розкоші. Розписувати готову «білизну» польським фабрикантам було набагато вигідніше, аніж утримувати виробництво повного циклу.
Революція та Громадянська війна призвели до майже повної руйнації заводу. Залишившись без дбайливого господаря, він занепав, частина обладнання та форм для відливання посуду були безповоротно втрачені.
Але у 1928 році Головний комітет фарфорово-фаянсової та скляної промисловості при Вищій раді народного господарства почав відновлювати профільні підприємства, у тому числі і Коростенський завод, надавши йому ім’я Ф. Е. Дзержинського. Вдалося як реконструювати виробничі потужності, а й у п’ять разів збільшити обсяги своєї продукції проти дореволюційними показниками.
У той же період СРСР уклав із Туреччиною «Угоду про торгівлю», одним із пунктів якої став експорт порцелянового посуду.
Державне замовлення виконували три українські заводи: Баранівський, Будянський та Коростенський. Для покращення якості порцеляни фабрику модернізували, оснастивши прогресивним обладнанням. До 1935 року вона перетворилася на найбільше підприємство Коростеня та забезпечувала зайнятість 450 осіб. Асортимент складався виключно з посуду повсякденного користування – якісного, міцного та недорогого. Коростенські вироби довоєнних років не мають художньої цінності, але становлять інтерес з історичної точки зору, що обумовлює їхню високу вартість на антикварних ринках.
Майже з перших днів нападу нацистської Німеччини Коростень був окупований частинами вермахту. Звільнили його лише 1943 року в результаті запеклих боїв. Порцеляновий завод, як і багато будинків, що зазнали бомбардування, стояв у руїнах. Проте вже через два роки його знову ввели в експлуатацію, настільки важливим він був не лише за місцевими, а й за загальносоюзними мірками.
У 1950-х роках для Коростенського заводу – лідера керамічної індустрії України, настав «золотий час». Завдяки державним дотаціям підприємство активно розвивалося та впорядковувалося. На територіях, що йому належали, був побудований робочий гуртожиток на 200 місць, Будинок культури, висаджений парк. За значимістю український виробник вважався в СРСР другим після Ломоносівського фарфорового заводу. Окрім побутового посуду, він почав випускати художню кераміку – декоративні вази, вазони, канделябри, малу пластику, ліпні прикраси та деталі для камінів.
Розширення асортименту стало можливим після приходу одразу трьох видатних художників, чий вплив на долю «Коростеня» важко переоцінити. Це – скульптор-порцелянка Віра Яцевич, яка працювала на підприємстві у 1955 – 1959 роках, а також подружжя Валентина та Микола Трегубови, що віддали йому все життя. Їхніми зусиллями керамічний гігант до 1960 року придбав своє «обличчя», випускаючи продукцію з вираженим національним колоритом.
Сучасні колекціонери купують в основному малу пластику заводу, що мала два різні напрямки. Яцевич, яка закінчила Ленінградське училище ім. Мухіною, розробила анімалістичну серію у строгих класичних традиціях, що вражає реалізмом та красою ліній. Менш відомі жанрові статуетки порцеляни, яких за недовгий час її роботи на заводі випустили зовсім небагато.
Повною протилежністю була мала пластика Валентини Трегубової, яка з 1966 року беззмінно обіймала посаду головного художника підприємства. Саме вона сформувала фірмовий «поліський» стиль, яким продукцію Коростеня впізнавали в СРСР і за кордоном. Порцелянові скульптури Трегубової при нарочитому лаконізмі і скупості декору мають велику виразність і унікальну душевність. Художниця зверталася переважно до українського фольклору та літератури, буквально двома-трьома «штрихами» створюючи яскраві та колоритні образи.
З 1966 по 1972 роки було здійснено повну модернізацію заводу. Встановлено тунельні печі – економічні, продуктивні та ефективні, автоматизовані деякі лінії. Зокрема, за допомогою ленінградських фахівців змонтували інноваційне обладнання із штампування тарілок, що дозволило в рази збільшити обсяг їхнього випуску. Головним профілем підприємства стало виробництво столового посуду для всього Союзу та на експорт. Коли у 1980-х роках попит на тарілки впав, завод перейшов до виготовлення сервізів, включивши до асортименту понад 400 найменувань. Щорічно відбувалося оновлення форм та дизайну виробів.
На замовлення робили великі партії посуду для готельно-ресторанної сфери, а також штучну сувенірну продукцію:
- штофи;
- вази, в тому числі і гігантські екземпляри для підлоги, що вимагали спеціальної технології глазурування та випалу;
- декоративні страви;
- винні та чайні набори;
- статуетки.
До 1990-х років Коростенський завод експортував понад 70% своєї продукції країни СНД, Прибалтику, Німеччину, Ізраїль та США. У виробництві було зайнято понад 1300 працівників. Авторські статуетки та декоративна порцеляна неодноразово виставлялися на престижній виставці у Франкфурті-на-Майні, отримуючи найвищу оцінку. Промовистий факт: 1995 року під час візиту президента США Білла Клінтона до Києва як офіційний подарунок йому подарували вазу з Коростеня.
Зі здобуттям Україною незалежності завод змінив статус, з державного підприємства перетворившись на ЗАТ «Коростенський фарфор». У ті роки виконувалося багато приватних замовлень, асортименти продукції розширилися, включаючи, наприклад, спортивні кубки або прикраси для храмів.
Велику популярність набуває творчості художника Олександра Шевченка, який прийшов на завод наприкінці 1970-х років. Роботи автора докорінно відрізнялися від основної стилістики підприємства, наближаючись до європейської класики. Вишуканий розпис, що не поступається за красою та витонченістю традиційного живопису, використання люстру та золотого відведення, ідеально відповідали смакам постперебудовної епохи.
Не менш затребуваними були й скульптурні твори Шевченка, що нагадують зразки німецької фабрики Rosenthal. У своїй творчості майстер використовував популярні літературні та кіносюжети, сценки з циркового життя, зображував політиків та зірок шоу-бізнесу. Окремий цикл був присвячений релігійній тематиці.
Незважаючи на складнощі, пов’язані з відсутністю масштабних держзамовлень, «Коростенський порцеляна» продовжував впевнено триматися «на плаву». Про успішність та гідне фінансове становище фабрики свідчить увага до неї з боку місцевих рейдерів та спроба захоплення у 2006 році. Але підприємство змогло вистояти під цим натиском. У 2007 році Житомирська обласна адміністрація заявила про розробку масштабної програми відновлення фарфорово-фаянсової галузі краю. Кошти, залучені з державного бюджету, мали допомогти провідним керамічним фабрикам подолати кризу та зберегти свій унікальний потенціал.
На жаль, “Коростень” став жертвою агресивної політики китайських виробників. Історія українського гіганта, який неодноразово відроджувався немов фенікс із попелу, несподівано закінчилася, коли з 2008 року країну захлеснула лавина низькоякісної та дешевої китайської порцеляни.
Спокушені низькими цінами, покупці не замислювалися ні про художній бік цього ерзацу справжньої кераміки, ні про можливу його токсичність та невідповідність санітарним нормам. Українські фарфорові фабрики з багаторічною історією та високими стандартами виробництва стали закриватися з блискавичною швидкістю. У період з 2009 по 2012 рік припинили роботу 7 із 11 підприємств – гордість та надбання країни. Серед них виявився і «Коростенський фарфор».
До експансії ширвжитку з Піднебесної приєдналося зростання цін на газ, яке своєю чергою спровокувало подорожчання вітчизняної кераміки. Спроби врятувати Коростень від можливого банкрутства робилися до 2011 року. Адміністрація ЗАТ зробила все можливе, щоб отримати замовлення на виготовлення сувенірної продукції із символікою «ЄВРО – 2012». То був останній шанс відродити виробництво. До того моменту на ньому працювало лише 193 особи. Через рік фабрика остаточно закрилася, хоча й раніше продукція випускалася з перебоями. Заводське обладнання було демонтовано та вивезено у 2013 році.
Все, що залишилося від колишньої величі “Коростені”, тепер зберігається в одному приміщенні імпровізованого Музею порцеляни при міському Будинку культури. Це не більше 600 оригінальних статуеток, посуду та предметів декору.
Де придбати фарфор сьогодні
Продукція Коростенського заводу широко представлена на вторинному ринку. Пік виробництва припав на 1970 – 1990-і роки, коли до порцеляни ставилися дбайливо та любовно, намагаючись зберегти як сімейну реліквію. Абсолютно нові сервізи та статуетки, наче тільки створені руками поліських майстрів, сьогодні скоріше норма, ніж рідкість. Вони цілком доступні за ціною, якщо порівнювати з німецькими чи італійськими аналогами і не поступаються зарубіжним зразкам за якістю.
Купуючи унікальні вироби «Коростеня», потрібно виявляти обережність – велика ймовірність «нарватися» на підробку. Особливо часто фальсифікують статуетки, насамперед рідкісні екземпляри, невідомі широкому колу поціновувачів. Це фігурки авторства Валентини Трегубової із серії:
- “Професії”;
- “Переможці”;
- “Сорочинський ярмарок” за мотивами твору Н. В. Гоголя.
Серед новоділів зустрічається й агітаційна порцеляна, теж затребувана колекціонерами. Підробка підробці – різниця, проте на більшості фальшивок стоять «неправильні» клейма «Коростені». Помилитись недосвідченим колекціонерам легко, оскільки «особистий підпис» фабрики за роки існування неодноразово змінювався.
Колір клейма підбирався залежно від сорту продукції:
- вищий – червоний;
- 1-й – синій;
- 2-й – зелений;
- 3-й – чорний.
