Знамените клеймо Ліможської порцеляни – нанесений оксидом хрому напис «Limoges France», не менш відомий цінителям, ніж кобальтові схрещені мечі Мейсена.
На даний момент бренд об’єднує 12 підприємств, що працюють у департаменті Верхня В’єнна та захищені за географічною ознакою. «Лімож» має впізнаваний стиль, з переважанням класичних форм, витонченого ручного розпису і барвистої колірної палітри.
Історія
З XII століття місто Лімож у регіоні Лімузен (сьогодні департамент Верхня В’єнна) славилося своїми мідними виробами, декорованими перегородчастою емаллю. Також тут виготовляли чудові гобелени та художнє скло. У 1730-х роках набули популярності місцеві виробники фаянсового та керамічного посуду. Але особливо яскраво зірка Ліможа засяяла з початком доби порцеляни – знаменитого «білого золота», секрет якого був запозичений у китайців, а потім доповнений та вдосконалений європейськими майстрами.
Витоки
Про тонкощі виробництва тонкостінної кераміки лиможці дізналися у 1712 році з двох листів свого земляка – єзуїтського місіонера Франсуа Ксав’є д’Антреколя.
Французький чернець кілька років прожив у фарфоровій столиці Піднебесній, Цзіньдечжені та досконало вивчив секрети китайських гончарів. Він також відправив на батьківщину кілька книг із докладними ілюстраціями етапів виробничого процесу – від замішування сировини до випалу. І хоча деякі історики класифікують дії д’Антреколя як промислове шпигунство, європейські порцеляни шанують його нарівні з Йоганном Беттгером та Еренфрідом Чірнхаусом.
“Золота” лихоманка
Між 1765 і 1770 роками на околицях Ліможа було виявлено поклади каолінової глини, близької за складом до знаменитих саксонських аналогів. Про перше родовище у невеликому поселенні Сен-Ірі-ла-Перш стало відомо завдяки нагоді. Відставний військовий хірург Жан Батист Дарне якось розповів колишньому товаришу по службі – аптекарю з Бордо Марку-Ілеру Віларісу про свою дружину, яка використовувала як відбілювач глину, знайдену неподалік в горах.
Як з’ясувалося пізніше, землі навколо селища, розташованого на стику двох тектонічних плит епохи палеозою, багаті на високоякісний каолін і польовий шпат – два головних компоненти, без яких немислимий фарфор. Віларіс, який довгі роки вивчав властивості мінералів, зацікавився розповіддю друга. Взявши кілька зразків місцевих глин, він зробив хімічний аналіз, що дозволив встановити їхню придатність для виробництва тонкостінної кераміки, подібної до мейсенської та китайської. Зусиллями заповзятливого аптекаря в 1766 році було відкрито кар’єр Марконьяк, де здобув прославлений ліможський каолін, що давав після випалу дуже тонкий, білий і прозорий черепок.
В 1769 родовище викупив король Людовік XV, взявши керамічне виробництво в регіоні під свій контроль. Тоді ж почалися постачання каолінової сировини на мануфактуру Севра, де до того виробляли не тверду, а м’яку фритову фарфор, більш крихку і не таку білу. У цей період регіон переживав справжню лихоманку, схожу на золоту. Тільки йшлося про «біле золото». Ціни на земельні ділянки, де було виявлено каолін, стрімко зростали.
Водойми буквально окуповувалися млинами для перетирання каоліну, пігматиту та польового кварцу – сухих компонентів порцелянової маси. Багато провідних європейських мануфактур, залучених унікальною якістю сировини, закуповували її для власних потреб. Серед імпортерів ліможського білого золота значився санкт-петербурзький Імператорський фарфоровий завод, данська мануфактура Royal Copenhagen, голландські Делфти, а також німецькі фабрики в Дрездені, Хехсті та Франкенталі.
Первісток порцелянової індустрії Ліможа – Royale de porcelaine
У 1761-774 роках Ліможем керував один із найосвіченіших французьких чиновників – Анн Роббер Жак Тюрго.
У відкритті фарфорового виробництва він побачив чудову нагоду поправити фінансове становище краю, яке в ті часи було тяжким. Тюрго звернувся до власника великої гончарної майстерні Андре Масьє, запропонувавши відмовитися від товстостінної кераміки на користь «білого золота» і пообіцявши всебічне заступництво. Фінансово проект підтримали брати Грелле, а молодий алхімік та вчений Ніколя Фурнера забезпечив технічний бік процесу.
Так, у 1771 році відкрилася перша лиможська порцелянова мануфактура, яку через якийсь час взяв під опіку онук Людовіка XV – граф д’Артуа, майбутній король Карл X. З 1784 року підприємство стало називатися Royale de porcelaine de Limoges і перетворилося на філію Севра.
У період Французької революції фабрику націоналізували. Ще через шість років її власником став великий місцевий промисловець Франсуа Аллю, який потім відкрив власне підприємство, сьогодні відоме як Haviland. З 1926 по 1986 рік колишня королівська мануфактура працювала під вивіскою Sociеtе Porcelainiere, поки не відбулося її злиття гігантом сучасної порцелянової індустрії – Bernardaud.
Сьогодні під відновленим брендом Royale de porcelaine випускається посуд класу «люкс» із ручним розписом унікального стилю. Частина колекцій копіює найкращі зразки XVIII-IX століття, зберігаючи наступність поколінь. Інші предмети створюються у співпраці з провідними сучасними дизайнерами, наприклад є серія, розроблена Такадою Кендзо.
Розквіт галузі
Найвищого підйому виробництво ліможської порцеляни досягло в XIX столітті, коли після завершення революції та правління Наполеона I була на деякий період відновлена монархія. Епоха Реставрації (1814-1830 роки) благотворно позначилася на фарфоровій індустрії, повернувши моду на предмети розкоші та відродивши інтерес до витонченого мистецтва. До 1827 відкрилося 16 фарфорових мануфактур, що забезпечували основну зайнятість населення краю.
Важливу роль у виробництві грали постачання деревини, яку сплавляли річкою із сусіднього департаменту Крез або східних областей Верхньої В’єнни. Корпорація лісозаготівельників у цей період була однією з найпотужніших у Ліможі, так само, як і підприємства підготовчого циклу, що видобувають та обробляють каолінову сировину. Зі скасуванням мит на ввезення деревини до міст більшість фабрик будувалося ближче до індустріальних центрів, а не в сільській місцевості, як раніше.
Переломний момент у ліможській фарфоровій індустрії настав з появою торговця посудом із Нью-Йорка, Девіда Хевіленда. Він переїхав до Франції в 1842 році, коли промислова криза на батьківщині змусила його шукати нові джерела постачання якісної тонкостінної кераміки.
Зібравши зразки продукції кількох фабрик лімож, Хевіленд відправив їх до США своєму братові, що продовжував сімейний бізнес. Фурор, зроблений серед нью-йоркської клієнтури та високий попит на французьке «біле золото», підштовхнув американця до створення власного підприємства в Ліможі. Хевіленд як ніхто інший знав уподобання американських споживачів і орієнтувався на них при випуску багато в чому унікальної для Європи порцеляни.
Зусиллями американського підприємця експорт у США за період між 1842 та 1853 роком збільшився з 753 до 8594 партій. А кількість фабрик-виробників у Ліможі зросла до 40. Вже на той час найвідомішу французьку порцеляну за океаном прозвали «президентською». Їй віддавали перевагу Авраам Лінкольн, Улісс Грант, Ратерфорд Хейс, а пізніше і Франклін Рузвельт.
Порцеляна для еліти
З початком XX століття економічне становище Франції почало поступово погіршуватися. Країна пережила Першу світову війну, згодом нацистську окупацію. Проте підприємствам Ліможа вдавалося впоратися з нестабільною обстановкою та загальний обсяг виробництва залишався на колишньому рівні.
“Обличчям” французької керамічної індустрії стають дві фабрики: Bernardaud і Haviland, що випускають посуд та предмети декору для світової еліти. У 1950-х роках стало модним творити авторські колекції. Найвидатніші дизайнери, архітектори та художники епохи залишили свій слід в історії Ліможа. Серед них Олів’є Гарньєр, Раймонд Лоуї, Марк Хельд, Андре Путман, Андреа Бранці та інші.
Зі зростанням популярності почастішали підробки оригінальної продукції, що негативно впливають на імідж «порцелянової столиці Франції» в цілому. З 1962 року за рішенням Лиможського арбітражного суду маркування спеціальним клеймом було дозволено лише для виробів, вироблених межах регіону. Ця постанова набула особливого значення після кризи 1980-х років, коли частина потужностей була переведена на територію Китаю, що негативно позначилося на якості продукції.
У XXI столітті оригінальна ліможська порцеляна з Франції остаточно закріпилася у світовому преміум-сегменті. Лише 12 підприємств мають право маркувати свою продукцію зеленим тавром із семикінцевою зіркою та написом: «Limoges France».
Додатково на штампі вказуються символи, що ідентифікують кожну фабрику. У 2008 році Лімож був включений до Інвентаризації нематеріальної культурної спадщини Франції. А з 2017 року його неперевершена порцеляна отримала статус охоронюваного за місцем походження.
Bernardaud
1900 року лиможський промисловець Леонард Бернардо викупив у свого партнера – Ремі Деліньєра порцелянову фабрику, яку перетворив на сімейне підприємство. Колишня мануфактура була заснована у 1863 році, але згодом стала неконкурентоспроможною. Леонард Бернардо переорієнтував виробництво на американський ринок і в 1911 відкрив офіс в Нью-Йорку, щоб експортувати товар без посередників.
При синах засновника компанії – Жаке та Мішелі, Bernardaud набуває популярності на батьківщині. Його продукція у стилі ар-деко займає перші місця на міжнародних виставках, зокрема Паризької, що проводилася 1925 року.
Відразу після Другої світової війни було проведено глобальну модернізацію підприємства, встановлено перші в регіоні тунельні печі на газовому, а не на дров’яному паливі, що дають суттєву економію.
Наступне покоління сім’ї Бернардо вносить свої нововведення. Бренд першим користувався послугами телебачення просування своєї продукції. Крім того, співпрацюючи з провідним промисловим дизайнером Раймондом Лоуї, підприємство випустило колекції сучасного стилю, що було справжньою революцією для Ліможа, який свято шанував класичні традиції.
У 2002 році правнук Леонарда Бернардо – Мішель, нинішній власник компанії, створив корпоративний фонд, покликаний піклуватися про оновлення фарфорової індустрії, впровадження прогресивних методів та технологій.
Структура проводить культурні заходи, які мають на меті познайомити громадськість з історією кераміки не тільки у Франції, а й у всьому світі. З 2012 Мішель Бернард очолює національний комітет Colbert, що займається просуванням предметів розкоші. Його підприємство також входить до асоціації, пропонуючи споживачам не лише ексклюзивні серії, а й професійну порцеляну для ресторанів вищої категорії.
Haviland
Фабрику було засновано нью-йоркським підприємцем Девідом Хевілендом у 1864 році, на базі майстерні ліможського кераміста Франсуа Аллю. Взявши курс на впровадження інноваційних технологій, американець зміг швидко досягти визначних результатів.
Продукція Haviland стала одним із національних символів Франції, асоціюючись із властивою жителям цієї країни потягом до всього прекрасного та витонченого. З фабрикою співпрацювали Сальвадор Далі, Василь Кандинський та Сюзанна Лалік – представники основних течій у мистецтві XX століття.
Сім’я Хевілендів привнесла у скований традиціями світ Ліможа чимало інновацій. Серед них:
- Літографія – спосіб друку безпосередньо на фарфор, без використання деколі. Виходив художній малюнок, що дозволяв при цьому економити на ручній праці. За основу були взяті китайські зразки і картини імпресіоністів, що в той час в моду.
- Варіації на ту саму тематику. Невеликі зміни, що кожного разу вносяться в декор, давали покупцям широкі можливості вибору за збереження основного стилю продукції.
- Використання незвичної колірної гами, яка згодом стала «фірмовою» для всього регіону. Відтінки м’яти, бірюзи, морської хвилі, рожеві, бузкові та салатні надавали фарфору соковитої барвистості, не позбавляючи вишуканості.
- Зниження частки ручної праці рахунок сучасних технологій. При цьому вироби бренду ніяк не назвеш простим штампуванням.
Після Другої світової війни фабрика змінила власника, зберігши унікальний стиль. Сьогодні Haviland формує світові тенденції у сервіруванні столу, значно розширивши сферу діяльності – під тим самим брендом випускаються столове срібло, кришталь та сувенірна продукція.
