Полонський фарфор - Колекціонування

Зміст

Зазвичай під Полонським фарфором мають на увазі продукцію з клеймом «ЗХК» – заводу художньої кераміки у місті Полонне, Хмельницької області. Він прославився малою пластикою, що втілила в собі найкращі здобутки української національної культури. Компанія була заснована в кінці 19 століття, але її розквіт припав на 1950-1970-ті роки.

У тому самому місті працював Полонський порцеляновий завод, що випускав посуд та предмети інтер’єрного декору. До 1980-х років обидва підприємства увійшли до структури виробничого об’єднання «Порцеляна» і тривалий час очолювали керамічну галузь України. Сьогодні полонські заводи закриті, проте їхня продукція досить часто зустрічається на аукціонах, в антикварних магазинах і навіть на «блошиних ринках».

Полонський ЗХК

Наприкінці XIX століття на Волині та Поліссі почалося активне освоєння каолінових родовищ. З’явилося безліч невеликих підприємств, що випускали фарфор не тільки для експорту до сусідньої Польщі, але й для потреб місцевих заможних покупців. До роботи залучалися досвідчені європейські технологи, модельмейстери та художники, тому рівень продукції був досить високим. Доступна сировинна та паливна база, а також зростаючий інтерес з боку споживачів, робили фарфорово-фаянсове виробництво особливо привабливим.

На початку 1890-х років заможний підприємець із містечка Полонне, Новоград-Волинського повіту – Мойсей Брічкін вирішив відкрити свою сімейну фабрику з випуску елітної тонкостінної кераміки. Раніше він, разом із братом та синами організував фаянсову мануфактуру поблизу міського залізничного вокзалу та встиг оцінити її прибутковість. Крім того, у Брічкіна була художня жилка – він мав тонкий смак і сам займався скульптурою, на аматорському рівні.

Підприємець викупив у приватного майстра Аврума Бахмутовського мануфактуру у передмісті Горошок, що випускала сантехнічні вироби та цеглу, а потім перебудував її під свої потреби. Глобальна реконструкція була закінчена у 1895 році. Фабрика представляла собою чотири будівлі, розміром з селянську хату, які займали загальну площу 170 кв.м. У кожній було кілька цехів, причому мальовнича майстерня чи як її називали, «красильня», примикала впритул до будинку власника.

Підприємство було оснащене горном із внутрішнім об’ємом близько 20 куб. м, що дозволяло виробляти до 6 000 керамічних виробів на місяць.

Спочатку на фабриці працювало до 70 осіб, причому половина з них займалася склейкою приставних деталей: ручок, підставок, ліпнини і так далі. Також у штат входило 20 художників у складі місцевих селян.

Технічна база була дуже примітивною: тверді компоненти порцеляни розмелювалися в млині, що приводився в дію кіньми, а рідка суміш готувалася в барабані на слабкій паровій тязі. Однак і цього спочатку вистачало, щоб підприємство швидко йшло в гору.

Виготовляли переважно квіткові кашпо у східному стилі, чорнильні прилади та малу пластику.

Ідеї та сюжети для своєї порцеляни Брічкін «підглядав» у волинських та подільських гончарів. Відвідуючи ярмарки, він купував глиняні статуетки, що сподобалися, – яскраві, поліхромні, з характерною пластикою, а потім знімав з них копії і запускав у виробництво.

Кашпо рясно прикрашали ліпними елементами на зразок Мейсена: квітами, гірляндами та фігурками, які кріпили вже після випалу.

Особливістю мануфактури Брічкіна можна вважати використання не тільки білої, а й кольорової фарфорової маси, пофарбованої солями металів. Поєднання кількох відтінків сировини надавало виробам самобутній поліський колорит. А якщо додати до цього високу якість та різноманітний декор, стане зрозуміло, чому полонський фарфор користувався незмінним попитом у своєму регіоні, а й у європейських країнах, куди експортувався. Завод на той час називався «ляльковим» через велику кількість статуеток, що випускаються.

Подальшому розвитку фабрики завадила серія військових катаклізмів, що охопила Росію та Європу у 1914 – 1920-х роках. З приходом непу, Брічкін відновив частково зруйноване виробництво і знову розпочав випуск фарфорової продукції. У 1925 році він вступив до місцевого кооперативу кустарів-одинаків. На правах пайовика, підприємець закрив мануфактуру у Горошках і переніс виробничі потужності до села Право-Хоморне на ділянку, яка раніше належала гончару М. Шварцману. Новий завод будувався здебільшого коштом кооператорів і внески робочих. Виробництвом займався майже у складі колектив, сформований колишньому підприємстві. Брічкіну за умовами кооператорського товариства, відвели роль бригадира. Асортимент, як і до революції, складався переважно з декоративних виробів та малої пластики.

У 1927 році «ляльковий завод» перейменували на артіль «Керамік». Робітники, отримавши розширені повноваження, не побажали підкорятися колишньому власнику – рішенням товариського суду Брічкін був звільнений з посади, позбавлений майнових прав та висланий із міста. Його місце зайняв інший – досвідчений модельник із багаторічним стажем Дем’ян Ротальський. Завод розширив і частково змінив асортимент, наслідуючи дух нового часу. З’явилися скульптури, присвячені професіям: «Шахтар», «Коваль», «Футболіст», «Жниця». А також літературним геніям – Пушкіну, Гоголю, Шевченку та іншим.

Радянська влада піднімала основні галузі промисловості, тому малій артілі, що виробляла «неіндустріальну» продукцію, не було чого розраховувати на державну підтримку. Працювали на підручних матеріалах, використовуючи сировину недалеко від фаянсового заводу, а коли не вистачало фарб і глазурів, випускали чисто білі статуетки в бісквіті. Від довоєнного періоду артілі “Керамік” майже нічого не збереглося. До 1941 року підприємство встигло стати «на ноги», розширивши асортимент до 70 найменувань та збільшивши штат художників із 5 до 27 осіб.

Розквіт артілі «Керамік» – найцікавіший період для колекціонерів.

Під час Другої світової війни Волинь перебувала у зоні окупації. Артель випускала простий гончарний посуд для повсякденних потреб. Лише до 1947 року до асортименту «Керамік» стали повертатися художні вироби. Але матеріальна база артілі сильно постраждала – приміщення цехів та обладнання прийшли до аварійного стану. Тільки 1949 року артіль повернулася до випуску фарфорової скульптури і паралельно проводила технічну модернізацію. Тоді ж Українська промислова рада переглянула асортимент продукції, залишивши лише 28 позицій зі 134.

Особливої популярності набула тема спорту та щасливого дитинства.

Відомі скульптури:

«Лижниця»,
«Коникобіжка Скоблікова»,
“Перша літера”,
«Піонерки»,
«Снігуронька»,
«Дівчинка на санях»,
«Юна вишивальниця».

До рідкісних належать:

«Хлопчик із собакою»,
«Богатир Ілля Муромець на коні»,
“Іван Царевич”,
«Дівчинка з книгою та собакою»,
«Дівчинка з скалкою»,
«Моряк із гітарою»,
«Господиня мідної гори».

Випускалися також композиції з літературних творів, наприклад, казок та поем Пушкіна. Слід зазначити появу перших статуеток з національним колоритом – дівчини, що танцює, в українському костюмі з виразною назвою «Руки в боки», штофа «Поговоримо?», у вигляді фігури п’яного козака, пари «Гопак» тощо.

Як взнати раритетний фарфор Полонного

Порцеляну полонського заводу 1950-х років легко впізнати по характерній пастельній гамі з переважанням блакитних відтінків та майже повною відсутністю глазурного покриття. Левову частку асортименту того періоду складали статуетки у бісквіті з розписом солями.

Це пояснювалося недосконалістю процесу глазурування і неможливістю домогтися потрібної температури випалу.

У 1951 році завершилося будівництво та відновлення заводських корпусів, було модернізовано частину застарілого обладнання. На завод прийшли молоді професійні художники – випускники училищ прикладного мистецтва у Києві та Одесі. Завдяки їм, з’явилися нові образи, скульптури набули вишуканості та витонченості, властивої кращим виробам дореволюційного часу.

Свою роль у розширенні асортименту артілі «Керамік» внесло Київське товариство художників, що запропонувало співзвучні часу моделі. З 1952 року більше половини виробів артілі покривали глазурями, з’явилися яскраві, соковиті кольори, щоправда, поки що лише окремих фрагментах розпису.

Колекціонерам рекомендується звернути особливу увагу на порцелянову пластику Полонного 1950-х років. Висока художність виконання та рідкість багатьох статуеток роблять їх бажаним придбанням та вигідним вкладенням. Вартість окремих екземплярів у хорошому стані, без сколів та слідів реставрації, становить від $300 до 800.

Щоб уникнути підробок, рекомендується ретельно вивчати історію та тавра на відповідність заявленому періоду. Після того, як у 2006 році завод було закрито, з’явилося безліч новоробів, виготовлених за оригінальними формами 1950 – 1960-х років. Дізнатися їх можна з зворотного боку, без «слідів часу» та насиченому забарвленню. Існують і «фантазійні» моделі, вигадані сучасними фальсифікаторами. Перед придбанням рідкі екземпляри слід перевіряти за каталогами.

Полонський завод художньої кераміки – саме так стала називатися артіль «Керамік» у 1956 році, після того, як отримала статус державного підприємства. Це означало збільшення штату співробітників до 100 осіб, значне розширення асортименту, покращення якості порцелянової маси, глазурів, емалей та барвників, а також переоснащення виробництва. Провідні художники підприємства відряджаються підвищення кваліфікації на Ломоносовский завод у Ленінграді.

Частину моделей для Полонського ЗХК виготовили провідні українські скульптори: Владислав Щербина та його дружина – Оксана Жнікруп. Найзнаменитішою стала композиція «Травнева ніч», що зображує двох закоханих у народних костюмах. Іноді цю роботу називають «Вакула та Оксана», асоціюючи з безсмертними гоголівськими «Вечорами на хуторі поблизу Диканьки».

Щербина та Жникруп постійно працювали на Київському експериментальному художньо-керамічному заводі (ЕКХЗ) та лише «ділилися» зразками. Подібна практика часто застосовувалася за радянських часів. Не менш відомі роботи їхньої колеги Світлани Голембовської (Болзан) – автора серії «Щасливе дитинство».

Однак у Полонному були й свої талановиті художники:

А. Морозова;
М. Бобік;
Г. Поліфнер;
М. Бєляєв;
В. Гаркавець;
М. Моцак;
В. Албул.

Окремо слід згадати Інну Коломієць – автора найзнаковішої скульптури, яка зробила ім’я Полонному. Це – «Перша буква», яка випускалася масовим тиражем і в 1950 – 1970-х роках зустрічалася майже у кожній радянській сім’ї. Крім того, авторству Коломієць належать «Іван-царевич із жабою», «Російський танець», «Вечірниці», «Хлібороб».

Полонський порцеляновий завод

Друге підприємство тонкостінної кераміки, було засноване в 1889 славутським фабрикантом Мойсеєм Шапіро. Спочатку тут випускався посуд для повсякденного користування, прикрашений деколью або друкованим малюнком, а також штучні кашпо в стилі модерн з ручним розписом.

Крім того, було організовано окремий цех, який виробляв модну та прибуткову сантехніку. У 1897 році завод, що розвивається, придбав заможний купець Айзек-Фішель Зусман, разом з батьком створив на Волині фарфорово-фаянсову імперію на кшталт кузнецовської.

Новий власник частково перепрофілював виробництво. Від фарфору повністю відмовилися, зосередившись на недорогому фаянсовому посуді, а після 1900 року перейшли виключно на сантехнічні прилади. З 1919 по 1923 роки завод не діяв і поступово руйнувався. Потім його відродили для сантехфаянсу. І лише в 1933 році зростаюча потреба в недорогому та якісному посуді, спонукала місцева влада повернутися до випуску фарфору.

У довоєнний період щорічний обсяг продукції становив 7 млн штук. До 1967 року він виріс у півтора рази. Завод повністю реконструювали, збудували сучасні цехи, закупили потужні тунельні печі для політого випалу та конвеєрні – для утильного.

Підприємство першим у СРСР почало застосовувати інноваційну технологію обробки низу виробів інструментом на синтетичних алмазах. Тут раніше за всіх перейшли на безкапсельний випал з використанням підставок-поверхівок, що рухаються, що дало істотну економію часу і трудовитрат. Були й інші прогресивні рішення, які дозволили заводу до 1970-х років зайняти лідируючу позицію в українській порцеляновій галузі. Випускалося 35 млн виробів на рік. Підприємство спеціалізувалося на господарському посуді, виконаному з мінімальним залученням ручної праці.

Завод успішно працював до 2000-х років. В останнє десятиліття він перейшов на місцеву сировину та розширив асортимент, додавши до масових, ексклюзивні вироби ручної роботи. Були освоєні такі художні прийоми як ліплення та ажурне плетіння, декорування кольоровими глазурями. Після вступу України до СОТ, завод визнали нерентабельним та закрили.

Клейма

Клейма полонського фарфору за роками: