Порцеляна – різновид тонкостінної кераміки з щільним спікшимся черепком білого кольору, який може просвічувати в тонких шарах. При постукуванні видає мелодійний звук, має низький рівень поглинання вологи. Такий посуд приємно тримати в руках, він зберігає температуру їжі та напоїв. У СРСР існувало кілька великих фарфорових заводів, які забезпечували доступними чашками та тарілками споживачів. Серед них — Полонський фарфоровий завод.
Історія заводу до 1917 року
Полонський фарфоровий завод був заснований 1889 року Мойсеєм Шапіро. У 1880-х роках у містечку Полонне (Україна) виявили поклади каолінової глини, яка підходила для виготовлення тонкостінної кераміки.
Каолін – глина білого кольору, яка утворюється при руйнуванні гірських порід, що містять польові шпати. Каолін промивають у великих ємностях, додають для отримання порцелянової маси польовий шпат і кварц, які потім під впливом високої температури сплавляють між собою частинки глини. Тісто (шлікер) заливають у гіпсові форми. Завдяки пористій структурі гіпс видаляє вологу з шлікеру, маса поступово твердне. Її виймають із форми, приклеюють необхідні деталі, шліфують. Заготовку розписують, покривають глазур’ю, обпалюють.
Спочатку на підприємстві Шапіро працювало лише 9 осіб. Випускали посуд із друкованим малюнком, кашпо, розписані вручну. В окремому цеху виготовляли сантехніку – модний та прибутковий товар.
Наприкінці 1890-х керування фарфоровим виробництвом перейшло до А. Зусмана. Заповзятливий купець повністю відмовився від створення дорогої порцеляни, зосередившись на виробництві більш доступного фаянсу, а після 1900 року — сантехніки. Завод успішно розвивався у цьому сегменті ринку аж до революції 1917 року. Чисельність працівників зросла до 9 десятків людей.
ПФЗ у радянський та пострадянський період
З 1919 року завод перебував у запустінні, постраждавши під час Першої світової та Громадянської воєн. Територію використовували як скотарню. 1923 року його відродили для виробництва сантехфаянсу. З 1933 року підприємство повністю перейшло випуск фарфору. У Другу світову війну цехи знову постраждали і були знову введені в експлуатацію після завершення боїв: країна потребувала недорогого посуду високої якості.
До 1970-х років. ПФЗ став одним із лідерів в українській порцеляновій галузі. Його повністю реконструювали, встановили потужні тунельні і конвеєрні печі, етажерки для випалення, що рухаються. Ці та інші технічні рішення дозволили випускати 35 млн. виробів щорічно. Обсяг продукції порівняно з довоєнним зріс у 5 разів. Спеціалізувались на посуді господарського призначення, ручну працю використовували мінімально.
На початку 1980-х років Полонський фарфоровий завод та Полонський завод художньої кераміки увійшли до виробничого об’єднання «Фарфор». У середині 1990-х років. державне підприємство реорганізували у ВАТ, яке стало у 2000 році найбільшим виробником порцелянового посуду в Україні.
Влітку 2008 року виробництво зупинили, у 2010 році підприємство визнали банкрутом. Це сталося через економічну кризу, через наплив дешевої китайської кераміки, яка заповнила український ринок після вступу країни до СОТ (Світової організації торгівлі).
Клейма ПФЗ
Клеймо Полонського фарфорового заводу змінювалося з часом. Деякі варіанти вказували назву населеного пункту українською мовою, де випускали посуд. На знаку 1960-1970 років. напис «Полонне» вже відсутній. На клеймі 1980-1991 рр. знову з’являється позначення міста як літери «П».
