Колекціонери високо цінують українську порцеляну з Баранівки. Клеймо підприємства стало своєрідним символом якості та художньої майстерності. Особливий інтерес представляє мала пластика, виконана в кращих національних традиціях і має унікальний народний колорит. У фаворі – роботи художника Владислава Івановича Щербини, який вважається одним із засновників радянського керамічного мистецтва. Сьогодні, коли фарфорова галузь України практично знищена, спадок, що зберігся, становить не тільки естетичну, а й велику історичну цінність.
Початок виробництва порцеляни на Волині
Україна, особливо Поліська область, багата на каолінові глини, необхідні для виробництва порцеляни. За якістю сировина не поступається саксонському та чеському, не дивно, що на початку XIX століття навколо найбільших родовищ стали один за одним виникати підприємства з випуску тонкостінної кераміки.
Найстарішим у тому числі вважається Корецький фарфоровий завод, відкритий 1784 року з ініціативи волинського правителя – князя Юзефа Клеменса Чарторийского. Знатний польський аристократ мріяв володіти підприємством, яке не поступається прославленому Мейсену, тому не шкодував коштів на обладнання та зарплати майстрам. Однак перші 6 років йому вдавалося випускати лише фаянс, хоч і високої якості.
Все змінилося з приходом на завод вихідців із Франції – братів Михайла та Франциска Мезерів, які були добре знайомі з тонкощами та секретами фарфорового виробництва. Перші зразки корецького тонкостінного посуду представили польському королю Станіславу II Августу у 1790 році. Вона справила настільки сприятливе враження, що Франциск Мезер, який очолював завод, отримав дворянський титул і перстень Його величності з особистою монограмою.
Відкриття Баранівського заводу
Корецька мануфактура продовжувала продуктивно працювати до січня 1797 року. У новорічні свята захмелілі робітники влаштували пожежу, яка знищила більшу частину обладнання, привезені з Мейсена та Китаю зразки, сировину, а також склад готової продукції.
Франциск Мезер на той час відійшов від справ, а його брат Михайло не захотів брати участь у відновлювальних роботах. Він перебрався до сусідньої Баранівки (сьогодні належить до Житомирської області), де у 1802 році почав будувати власну фабрику з виробництва фарфору. На той час братам вдалося розробити оптимальний рецепт сировини з урахуванням особливостей місцевих глин, що відіграло важливу роль у становленні тонкокерамічної галузі України та Польщі загалом.
Ділянку під заводські цехи Мезер викупив у власників землі – княжого роду Любомирських-Валевських. В них же найняв і кріпаків, котрі займалися як підсобними роботами, а й розписом виробів.
Річка Случ, що протікає поруч, густі ліси і великі поклади каолінових глин, забезпечували все необхідне для керамічного виробництва.
Підприємство розвивалося швидкими темпами. Мезер зберігав обрану ще в Корці стилістику: класичні мотиви, вишуканий розпис із пейзажними або портретними мініатюрами, рослинні орнаменти, прості, але гармонійні форми. У 1825 року парадні вази баранівського виробництва подарували Олександру I, після чого мануфактура отримала привілей використовувати у маркуванні державний герб.
Розквіт виробництва
1820 року Михайло Мезер помер. Керівництво процвітаючою мануфактурою перейшло до його синів та племінників. При них значно розширився асортимент, фарфор набув власного, неповторного стилю. Випускалися не лише сервізи, а й окремі предмети сервірування: паштетниці, глеки для холодних напоїв, салатники, кошики для випічки та солодощів, супниці тощо. Особливою популярністю користувалися набори для сніданків на двох та чайні пари вишуканої форми.
Розпис виконувався в яскравій колірній гамі, характерній для Полісся, з переважанням відтінків жовтого, червоного та синього. Для повсякденного посуду вибиралися рослинні мотиви – польові букети чи окремі квіти: волошки, ромашки, маки, примула, незабудки. Другим варіантом розпису були дубові гілки та колосся. Сервізи та вази для урочистих випадків та парадних обідів прикрашалися майстерними мініатюрами.
Основою для сюжетів служили польські гравюри та мальовничі полотна того часу.
Найбільшого поширення набули:
- краєвиди;
- відомі архітектурні пам’ятки, наприклад, храм Сівіли в Пулави, руїни фортеці у Лобзуві (Краків), Королівський замок у Варшаві та інші;
- історичні та державні діячі – Тадеуш Костюшко, князь Юзеф Понятовський.
Перший розквіт мануфактури у Баранівці посідає 1818 – 1840-е роки. Після 1845 її передали в оренду, що призвело до поступового зниження якості продукції. Зменшилася і кількість робітників, що призвело до загального занепаду підприємства. До середини XIX століття баранівська порцеляна перестали маркувати гербом, оскільки вона вже не відповідала загальноприйнятим стандартам. У 1884 році завод викупила графиня Казимира Грохольська, однак за неї ситуація істотно не змінилася.
Микола Грипарі
У 1895 році на виробництві сталася пожежа. Заводські будівлі, що перебували в аварійному стані, разом із землею, на якій вони стояли, придбав впливовий севастопольський купець грецького походження – Микола Грипарі. Чоловік передових поглядів, на посаді консульського агента, що побував в багатьох країнах Європи, він доклав чимало зусиль, щоб вивести виробництво фарфору в Баранівці на новий, більш високий рівень.
На свої кошти Грипарі відновив та переоснастив підприємство, розширивши номенклатуру продукції. Крім фарфорового посуду, завод почав випускати вогнетривку цеглу та каналізаційні труби, що давали гарний прибуток. Тим не менш, робота Баранівського заводу залишалася нестабільною – за зльотом був черговий занепад і так тривало до 1905 року, поки власника не підтримали сини. Їхні вкладення дозволили значно розширити та модернізувати підприємство. Важливим кроком стала заміна дров’яних печей прогресивнішими газовими та впровадження інших передових технічних новинок. Грипарі відправив свого сина – Петра на стажування до Ліможа, паралельно з цим запросивши до Баранівки французького модельмейстера Філіппона та живописця Батіо.
Порцеляна цього періоду відрізнялася тонкістю, прозорістю і найніжнішим розписом. З 1910 по 1914 рік Баранівка регулярно брала участь у міжнародних промислових виставках – у Венеції, Римі, Парижі, Барселоні та Лондоні. Асортимент, що раніше складався зі столових та чайних сервізів, а також предметів декору, доповнили аптекарським посудом. Постачання здійснювалися, у тому числі й членам імператорської сім’ї, що свідчило про престиж Баранівського фарфору – найкращого на території України.
Післяреволюційний період
Безпосередньо перед революцією сім’я Грипарі емігрувала, забравши із собою як устаткування й форми, а й більшу частину готової продукції. Сьогодні вона зберігається у Швейцарії як реліквія загальноєвропейського значення. Більшовикам у 1920 році, коду Баранівський завод був націоналізований і переданий у відання загальноукраїнського тресту «Порцеляна. Фаянс. Скло», довелося починати практично з нуля.
Відсутність досвіду та технічної бази позначилося на якості виробів, які не могли порівнятися зі своїми попередниками, «епохи Грипарі». У 1922 році кустар-самоучка Мусій Романюк на базі форми «Грань» виготовив перший чайний сервіз у подарунок тяжкохворому Леніну. Найтонші білі чашки і блюдця прикрашав витончений золотий візерунок з вензелем «В. І. Л.» на кшталт класичних зразків. Реакція вождя невідома, але заводу незабаром надали його ім’я.
Поступово почали використовувати й інші форми з колишніх запасів, проте їхній стиль не відповідав ідеям нового устрою. 1925 року київські керамісти відкрили лабораторію з виробництва пігментів, глазурів та емалей для фарфорової промисловості. Крім того, вони випускали деколі, що значно розширило виразну палітру українських підприємств. Посуд, відлитий за старими формами, прикрашався п’ятикутними зірками, пролетарськими гаслами та портретами вождів. Під впливом Ленінградського заводу імені Ломоносова, у Баранівці теж почали випускати агіт фарфор.
Зразки декору створювалися художниками Межигірського та Миргородського керамічного технікуму. Один із них – І. Українець працював на Баранівському заводі ще за Гріпарі та добре знав виробничу специфіку. Свій внесок у дизайнерську «скарбничку» зробив і Мусій Романюк, який виготовив трафарет для декоративних тарілок із портретом Карла Маркса. Агітаційною тематикою займалися також художники М. Котенко та П. Мусієнко.
У 1930-х роках заводські майстри почали поступово відмовлятися не лише від колишнього декору, а й від форм, які не підходили до масового виробництва. Вироби виходили надто трудомісткими, «манерними», такими, що не відповідали актуальним мінімалістським тенденціям. Першою розробкою радянських художників став столовий сервіз «Восьмигранний», повністю позбавлений ліпного декору і привабливий лише за рахунок гармонійних пропорцій.
Розвиток скульптурного спрямування
На початку 1950-х років на відновленому після війни заводі почали випускати дрібну пластику.
Колекціонери вважають скульптуру найбільш привабливим напрямком порцеляни з Баранівки часів СРСР. Більшість моделей, які користуються незмінним попитом на сучасних аукціонах, розробили два художники:
- Владислав Щербина;
- Валентина Покосовська.
Владислав Іванович Щербина – один із найвідоміших фарфористів України. Йому належать багато новаторських рішень, які згодом стали класикою. Зокрема, він першим серед українських скульпторів почав працювати у бісквіті, який потребує набагато більшої майстерності, ніж глазуровані аналоги.
Порушення пропорцій або слабке опрацювання деталей не вдасться приховати за розписом або вдало підібраною гамою кольорів. Щербина першим застосував і сольове забарвлення, що давало ніжні тональні переходи.
Стиль художника легко впізнаваний: простий і динамічний силует, округлі пластичні форми, обмежена палітра кольорів з переважанням білих і червоних відтінків. Щербина охопив усі жанри малої пластики – від анімалістики до побутових сценок, проте затребуваніші за інші його твори з національним колоритом:
- «Дуняша»;
- «Дівчина із соняшниками»;
- «Гопак»;
- «Тарас Бульба»;
- «Біля колодязя».
Пізніше, переїхавши до Києва та отримавши посаду головного художника КФЗ, Щербина продовжував співпрацю з Баранівкою. Два рази на місяць він приїжджав запроваджувати нові проекти, бо навіть у столиці не мав такого простору для експериментів.
Поліське підприємство постійно розвивалося, тут першими випробувалися інноваційні на той час технології. Наприклад, метод пресування із напівсухих мас, прискорений випал, конвеєрні печі тощо.
Банкрутство та закриття
У 1980-х роках завод втретє досяг свого розквіту. Але вже в наступному десятилітті намітилася криза, спричинена збільшенням імпорту спочатку європейської, а потім і китайської порцеляни. Західна продукція купувала оригінальним, незвичним дизайном, азіатська – ціною. На тлі імпортної різноманітності, звичні сервізи та статуетки з національним колоритом здавались «пресними» та невиправдано дорогими.
Порцеляновий гігант у Баранівці протримався довше за інших. Але у 2013 році з’ясувалося, що виробнича база підприємства давно вивезена та продана іноземним компаніям. Від заводу залишилася лише «оболонка», він втратив здатність конкурувати над ринком і взагалі випускати продукцію. Влада Житомирської області була змушена оголосити виробника з більш ніж 200-річною історією банкрутом. Сьогодні у місті діє кілька невеликих приватних майстерень, але їхня продукція не порівнянна із заводською, ні за якістю, ні з екологічної безпеки.
Щоб не помилитися, купивши підробку, необхідно уважно вивчити клейма Баранівського фарфору за роками:
