З трійки найбільших фарфорових заводів Узбецької РСР Самаркандський анітрохи не поступався Ташкентському та Кувасайському. Посуд радянського періоду його діяльності досі зберігається не лише у громадян нині незалежного Узбекистану, а й у багатьох сім’ях на колишній території Радянського Союзу. Порцеляна з характерними східними візерунками користувалася великою популярністю у повсякденному побуті радянських громадян, оскільки німецькі та чехословацькі сервізи виставляли на стіл лише під час свят та урочистостей.
Історія Самаркандського порцелянового заводу
Якщо орієнтуватися на записи Самаркандського обласного архіву, можна зрозуміти, що будівництво заводу почалося 1966 року.
До 1970 року всі основні пуско-налагоджувальні роботи було завершено, і завод був готовий дати першу продукцію. Цей рік вважається датою заснування підприємства. Ті, хто працював на заводі, згадували, що в першу чергу почав функціонувати цех порцелянового лиття, а ділянки, які відповідають за розпис і декорування, запустили пізніше. Тобто, спочатку весь обсяг продукції становила так звана «білизна» – нерозписані вироби.
Не все йшло вдало. Ранні партії (за відгуками тих самих заводчан) мали помітну деформацію. Тому провідних фахівців відправили переймати досвід на Краснодарський фарфорово-фаянсовий завод «Чайка».
Невдовзі з Тюрингії лінією РЕВ Самарканд отримав нову лінію виробництва посуду. Разом зі знаннями, отриманими в Краснодарі, з її допомогою швидко вдалося підвищити якість за прийнятним, а далі випускати і бездоганні зразки. Про це свідчить посуд середини 1970-х рр., виставлений у заводському музеї. Якщо на ранніх партіях часто використовували «квіткові» мотиви, характерніші для європейської порцеляни, то тепер в оформленні почав переважати східний колорит.
Стик 1970-х та 1980 гг. можна назвати золотим часом для підприємства. На заводі працювало приблизно три з половиною тисячі працівників. Художня майстерня видавала оригінальні сюжети. Крім того, сюди було передано найвдаліші розробки Ташкентського фарфорового заводу. Якісь із них місцеві майстри творчо переосмислили, а інші випускали без змін. Тому зараз навіть фахівці з порцеляни не відрізнятимуть ряд виробів Ташкента від Самарканда, якщо не дивитися на клеймо.
Розпад Радянського Союзу та падіння доходів громадян його колишніх республік змусив владу вже незалежного Узбекистану 1992 року централізувати виробництво місцевої порцеляни в рамках державного концерну «Узбекфарфор».
Три провідні підприємства фарфорово-фаянсової галузі Узбекистану – Ташкентський, Кувасайський та Самаркандський заводи – тепер управлялися зі столиці. Якщо Ташкентській порцеляні об’єднання пішло лише на користь, то Кувасайський і Самаркандський заводи почали занепадати. Тим не менш, і в 1990-ті рр. Самарканд випустив чимало чудових предметів.
Нова ера в житті підприємства почалася в 2009 році, коли завод під своє управління прийняла компанія Asl Nafis, яка провела і реконструкцію виробництва, і модернізацію наявного там обладнання.
До 2012 року тут випускали близько сорока найменувань порцелянового посуду. За посередництвом Китаю на заводі у 2014 році високотехнологічні тунельні печі доставили формувальну, барвисту техніку та верстати. Налагодити введення в експлуатацію допомагали китайські та французькі фахівці.
На 2022 рік компанія Asl Nafis розширила штат заводу до чотирьох сотень співробітників, а щорічний обсяг виробництва становить приблизно 18 мільйонів одиниць.
Клеймо Самаркандського порцелянового заводу
