Здається, що немає такого напрямку у світі зображення та звуку, за який би не бралася Sony Corporation. У деяких із них вона стала не лише піонером, а й навіть основоположником, задаючи стандарти. Здається, що її розробники просто фонтанують ідеями протягом десятиліть, не зменшуючи темпу. Їхні успіхи виражаються і у фінансових досягненнях корпорації. За 2020 фінансовий рік чистий прибуток Sony вперше перевищив трильйон ієн.
Історія створення компанії Sony
Фраза «Труднощі розвивають» дуже точно описує народження цієї могутньої корпорації.
1945 рік. Японія не тільки принижена поразкою та налякана ядерною атакою Америки, а й сильно зруйнована. У вересні підписано мирний договір, а вТокіо повернувся Масару Ібука. Його коштів вистачило лише орендувати невелику кімнатку без вікон на третьому поверсі універмагу Shirokiya. Саме тут Масару Ібука та його однодумці почали працювати, назвавши свій проект Tokyo Tsushin Kogyo Co., Ltd. (або коротко “Тоцуко”), що означало “Токійська телекомунікаційна інженерна корпорація”.
Діяльність розпочалася з ремонту радіоприймачів чи перебудови їх діапазонів. Коли замовлень не було, Масару Ібука видавав зарплату із своїх коштів.
Прочитавши в газеті про короткохвильові адаптери, Акіо Моріта списався з Ібукою і прийняв пропозицію увійти до штату. Наступним продуктом фірми стала рисоварка, яка працювала нестабільно. Оскільки для випробування був потрібний рис, Ібука відновив знайомство з далеким родичем Седзабуро Тачікавою, завданням якого стали закупівлі рису на чорному ринку. Вдалося придбати обладнання для випуску лампових вольтметрів, якими зацікавились держустанови.
7 травня 1946 року організацію офіційно заснували. Президентом обрали тестя Ібукі Тамона Маеду, який встиг попрацювати в уряді країни. Ібуці дістався розвиток технологій, Моріта взявся до продажу, а Тачикава почав вести бухгалтерський облік.
Першим масовим виробом нової фірми вважається подушка з електричним підігрівом, продаж якої забезпечив існування нової фірми. Але для «Токійської телекомунікаційної інженерної корпорації» такий товар був настільки несерйозний, що його продавали під маркою «Ginza Nessuru Shokai» (такої компанії насправді не існувало). Незабаром був переїзд до нового офісу: з крихітної кімнатки команда перебралася в невелику будівлю. А потім до неї приєднався фізик Кадзуо Івама, який працював в Інституті дослідження землетрусів Токійського університету.
Ключовим продуктом майбутнього бізнесу було обрано магнітофон. На той час прогресивними здавалися два способи запису: на дріт і магнітну стрічку.
Команду посилив Нобутоші Кіхара, який навчався механіки, але освоїв і всі види електроніки. «Я можу робити короткохвильові приймачі, п’ятилампові супергетеродинні радіоприймачі та підсилювачі Hi-Fi», – пообіцяв він перед прийомом до штату.
Роздобувши котушковий магнітофон у американських військових, команда була вражена якістю запису на стрічку. Залишивши дріт, розробники занурилися у вивченні властивостей магнітного порошку. 15 березня 1950 року журнал Mainichi Graph докладно розповів про перший японський магнітофон. Запис вівся на стрічку, якій для активізації продажів дали гучне ім’я «SONI-TAPE». У березні 1951 року вже почалися продажі покращеної версії, яка важила лише 13 кілограм.
Перші транзисторні радіоприймачі Sony
Принципом компанії завжди було слідувати попереду інших. Можна було й надалі вдосконалювати моделі, що добре продаються, але навряд чи це призвело б до суттєвого розвитку. Побувавши в США, Ібука вирішив робити транзистори, чого на той момент у Японії ніхто не робив. Навіть великі фірми (Toshiba, Mitsubishi та Hitachi) тільки розпочинали ці дослідження.
Здавалося, змагатися з ними безглуздо. Однак самостійна розробка “Тоцуко” стрічки та магнітофона настільки вразила компанію Western Electric, що та надала команді японців патент. Отримавши його, Ібука вирушив до Європи за технологіями. Там його вразила історія компанії Philips, що виникла в глушині, але розрослася до великих розмірів. Ібука вирішив, що його фірма стане такою самою, як Philips, але в Японії.
Куди ж застосувати майбутні транзистори, поки цей напрямок ще нестійкий? Ібука оголосив, що на їх основі буде створено радіоприймач. То справді був сміливий хід, оскільки транзистори тоді масово застосовували лише у військовій техніці. Виробництво та продаж транзисторних радіоприймачів стартували у 1955 році, і частину апаратури відправили до США, де японську новинку трохи випередив аналог від американської фірми Regency. Тоді й народилося слово «Соні», тому що для англійської мови і «Тоцуко», і тим більше «Токіо Цусін Когє» були вкрай важковимовні.
Кишеньковий радіоприймач TR-63, запущений у продаж навесні 1967 року, став найменшим транзисторним радіоприймачем у світі. Тут фірмі довелося піти на хитрість. Насправді у стандартну кишеню японської сорочки ця модель не вміщалася, але співробітникам спеціально пошили сорочки зі збільшеним розміром кишені.
Американські продажі почалися з катастрофи. Було пограбовано склад, звідки вивезли всі TR-63, не зачепивши товари інших фірм. Здавалося, що цей фінансовий удар підкосить компанію, але там вирішили, що газетний галас, коли назва торгової марки миготить часто, стане безкоштовною рекламою, яка покриє збитки.
Модель TR-610, яку зробили ще легше та менше, заполонила магазини провідних країн Заходу. З 1958 до 1960 року продали півмільйона цих радіоприймачів.
Телевізори та відеоапаратура Sony
На початку 1959 року Ібука оголосив, що його найближчою заповітною мрією стане японський транзисторний телевізор. На той час Sony вже освоїла випуск великої кількості цих мініатюрних радіодеталей. Проробляти питання про схему телевізора почали ще у вересні 1958 року, так що мрія Ібукі мала практичний заділ. Першим в історії телевізором непроекційного типу, зібраним на 23 кремнієвих та германієвих транзисторах, 19 стандартних та 2 високовольтних діодах, стала модель TV8-301 від «Соні».
Щоправда, телевізор часто ламався, тому його прозвали «Тендітний малюк». Усунули недоліки у моделі TV5-303, випущеної 1962 року.
“Соні” – перша з японських компаній зуміла повторити подвиг Ampex, створивши відеомагнітофон власної розробки.
Але Ібука не мав великого захоплення, розглядаючи цю махину в металевій оболонці. За його поняттями, відеомагнітофон має бути доступний не лише телевізійним студіям, а й звичайним громадянам, при цьому не займаючи більшу частину квартири. І якщо можливо створити невеликий телевізор, то як не зробити йому в пару такий самий переносний відеомагнітофон? Модель PV-100, що з’явилася в 1962 році, була легшою за попередників у 50 разів, але все одно важила 60 кілограм, що Ібуку не влаштовувало.
Відеомагнітофон CV-2000, що надійшов у продаж у 1965 році за ціною 198 000 єн, мав вагу 15 кілограмів. Саме його вважають першим у світі відеомагнітофоном для споживчого ринку. Ібука дуже пишався, що це вже не копіювання, а своя розробка «Соні». Цього ж року Sony укладає контракт із IBM на постачання магнітної стрічки нового типу для комп’ютерів.
Свій перший кольоровий телевізор Chromatron компанія показала у вересні 1964 року.
Але до серійного виробництва модель не пішла. У грудні 1966 зробили прототип нового кінескопа, а до квітня 1968 були готові десять пробних зразків KV-1310 Trinitron. Ібука клятвенно пообіцяв запустити серійне виробництво до кінця року, чим призвів колектив розробників у зневіру і навіть паніку. Але завдання успішно вирішили, а слово «Трінітрон», ніби овіяне магією, протрималося десятиліття. Цього ж року разом із американською фірмою CBS засновано спільне підприємство CBS Sony Records (майбутня компанія Sony Music Entertainment).
Пам’ятаючи, як недбало поводилися стюардеси з бортовими відеомагнітофонами PV-100, безнадійно псуючи стрічку, керівництво компанії вирішило, що настав час з’явитися відеокасеті, стрічку всередині якої захищав би надійний корпус.
Прототип показали у жовтні 1969 року. Формат отримав назву «U-matic» і став першою відеокасетою. Споживчий ринок і касета, і апаратура для неї не завоювала через високі ціни, натомість їх охоче купували компанії та навчальні організації. А з появою портативної моделі VO-3800 зі зменшеною касетою U-Matic S серед клієнтів Sony виявилася більшість телевізійних студій.
Наступною метою стало зменшити відеокасету до розміру книги у м’якій обкладинці. Роботи вилилися у появу формату Betamax. Можливо, саме він панував би на ринку відеозапису, якби не поява VHS від JVC. У війні форматів VHS переміг, а коли подешевшала апаратура, що використовує ці касети, Betamax остаточно залишився тільки на ринку професійного відеозапису. Випуск своїх касет Sony припинила тільки в 2016 році, коли стало ясно, що йде сама апаратура аналогового запису, поступаючись місцем цифрі.
Аудіокасети Sony
У 1970-х гг. “Соні” кинула виклик і аудіокасеті. Поки Philips спочивала на лаврах, думаючи, що в її розробку світ закохався остаточно і безповоротно, Sony у співпраці з Panasonic і Teac висунула на ринок формат Elcaset, який за якістю набагато перевершив стрічку компакт-касети на основі оксиду заліза.
Тут перемогти не дали стрічки II і IV типу, якість яких була вищою за їх дешеві аналоги I типу. Крім того, Nakamichi випустила деку для компакт-касет, яка влаштувала і найприскіпливіших меломанів. Тому виробництво Elcaset до 1980 року повернули через відсутність перспектив.
Введення в дію формату Elcaset здивувало багатьох, оскільки на ринку компакт-касет Sony вперто просувала свою двошарову ферохромну стрічку (Type III). Цей аудіоносій позитивно прийняла низка компаній, включаючи BASF та Agfa.
Але й тут «Соні» чекала невдача у вигляді стрічки IV типу, що показує такий самий високий рівень звукозапису, але за собівартістю, що обходилася набагато дешевше. Виробники апаратури стали масово ігнорувати ферохром. Sony виявляла завзятість до 1988 року, але потім і вона відмовилася від цієї стрічки.
Слово «Соні» щодо апаратури для радянських громадян було аналогом найвищої якості, як «Монтана» щодо фірмових джинсів. У 1980-ті роки. виявилося, кожен громадянин СРСР може отримати шматочок Sony. Йшлося не про телевізори і не про відео/аудіоапаратуру, а про компакт-касети. У магазинах майнули і зникли червоні Sony CHF, але їм на зміну прийшли ніжно-бірюзові із синьовою Sony EF, які протрималися кілька років. Цікавою особливістю цих моделей було забарвлення частини ракорду в зелений колір для 90-хвилинних касет і в рожевий – для 60-хвилинних.
Не знайшовши розуміння у публіки у популяризації нових аудіоформатів та ферохрому, Sony вирішила зачарувати красою. Фурор у меломанів виробила модель Super Metal Master, випущена в 1993 році і позиціонована як найякісніша аудіокасета IV типу. Ті, хто не погоджувався з цим твердженням, все ж таки визнавали, що дизайн касети елегантний, а керамокомпозитний матеріал корпусу надає їй приємної ваги. Враження посилював стильний алюмінієвий бокс замість звичного футляра.
Торгова марка Sony
Чому Tokyo Tsushin Kogyo трансформувалося саме в слово Соні. Самі засновники згадували, що це певний перетин латинського «sonus», що породив «sound» і «sonic», зі словом «sonny» («синок»). Згадуючи, що цю торгову марку вперше використовували для маленького радіо, вибір здається цілком обґрунтованим. З 1 січня 1958 року назва Tokyo Tsushin Kogyo разом з Totsuko стала історичною, поступившись місцем Sony.
Спочатку торгова марка кардинально відрізнялася від всесвітньо відомої зараз. Чотири літери зі знайомими контурами з’явилися 1957 року. Однак співробітники Sony відразу скажуть, що це зовсім інші літери. Виявляється, їх розмір трохи змінювався. Іноді це були суто побутові вимоги, як 1961 року, коли логотип підганяли до можливостей неонової вивіски. В інших випадках на змінах наполягало керівництво.
Остаточний варіант, який не змінюється досі, ухвалили 1973 року. На ілюстрації вище видно, як ретельно проводили розрахунок кожного елемента. Уважний погляд помітить, що дві округлі букви, виявляється, вище пари, що залишилася. Але це загальносвітові вимоги до шрифту, спричинені сприйняттям тексту.
1982 року в пару до літерного логотипу додали й графічний. Це композиція з точок, у якій вгадується велика «S». Для більшої ясності реклами її забезпечили поясненням «It’s a Sony», а роликах фразу ще говорив і диктор.
У 2009 році логотип доповнив новий глобальний заклик компанії make.believe.
