Історія невеликого міста Туймази, що знаходиться біля самого кордону Республіки Башкортостан, налічуємо трохи більше століття.
Поблизу Казанського тракту на березі річки Усень, біля підніжжя Червоної гірки, в 1911 році з’явився млин, біля якого незабаром збудували кілька хатин. Можливо, поселення давно б канули в Лету, але його розвитку сприяло будівництво залізниці. Проте, не можна сказати, що Туймази чекав стрімкий розвиток. До початку другої світової війни тут мешкало менше десяти тисяч людей.
Все змінилося у другій половині ХХ століття, коли поселення вирішили перетворити на потужний промисловий центр. За кілька десятиліть тут звели заводи технічного вуглецю, газопереробки, геофізичного обладнання та апаратури, Хіммаш, а також фабрику нетканих матеріалів.
Це вже 1960 року надало Туймази міський статус. Комусь видасться нереальним, що на момент розпаду СРСР тут працювало три підприємства, що випускали художньо-побутові вироби з різних видів кераміки: Туймазинський завод медичного скла, завод санітарно-будівельної кераміки «Санфаянс» та Туймазинський фарфоровий завод.
На жаль, за період ринкової економіки всі вони припинили існування, залишивши про себе пам’ять у вигляді декорованого посуду та різних малих форм зі скла, фаянсу та порцеляни.
Історія Туймазинського порцелянового заводу
Екстенсивний шлях розвитку економіки полягав у великій кількості підприємств, що будуються, заточених під великі завдання.
Порцеляновий завод у місті Туймази мав стати одним із них, випускаючи щороку 29 500 000 виробів. Це дозволило б з лишком перекрити обсяг усіх дрібних фабрик регіону, що вже працюють, сконцентрувавши виробництво в одному місці.
Спроектувати завод доручили Ленінградському проектному інституту, надавши допомогу іноземних фарфористів. Контракти уклали із чехословацькими, німецькими та англійськими фахівцями. Будівництво корпусів почалося у березні 1975 року, а грудні 1978 року вже пішла відвантаження першої продукції. Тож 20 грудня вважається днем народження підприємства.
М.М. Лутфуллін, призначений директором заводу, одразу вирішив вивести його у лідери галузі. Для цього прийнятих на завод співробітників командували на навчання до Дмитрова, Дульова, Богдановича, Южноуральська та Краснодара, де працювали флагмани з виробництва радянського фарфору.
Майже відразу завод освоїв декорування підглазурною фарбою-кобальтом, створюючи порцеляну глибоких оксамитово-синіх відтінків. Зменшити трудомісткість та собівартість виробів допомогли напівавтомати декорування методом шовкографії. До Московської олімпіади тут випускали цілу добірку симпатичних фігурок Олімпійського Ведмедика у світлих бежево-рудих тонах.
Бардак початку 1990-х років. подарував туймазинській порцеляні раніше недосяжні можливості. Побачивши, як охоче розкуповують любителі порцеляни кружку ЛФЗ «Молоко», зроблену у вигляді голови східної жінки в яскравому ошатному уборі, місцеві художники вирішили, що їм під силу зробити таку саму. У результаті з’явилася аж дюжина туймазинських розписних версій, але якість настільки помітно відрізнялася від ленінградського, що «експеримент» швидко згорнули.
У 1993 році підприємство змінює назву на «Туймазинський фарфор», а через три роки стає акціонерним товариством, але зміна вивіски не позбавляє наростаючих проблем, затоварених складів і боргів. Чверть століття від дня заснування завод зустрів би з погаслими печами, накопичивши 16 мільйонів рублів збитків, але напередодні ювілею його придбали три власники: Торгова компанія «ДОМО» (Татарстан), ІІС «Посуд» (м. Москва) та «Регіон-Інвест» (м Москва).
У планах був щорічний випуск у три чверті мільйона виробів, виконаних за збереженими ще з радянських часів формами. Крім того, замовили понад два десятки нових форм, щоб конкурувати з виробами XXI століття на західному ринку. Власники вирішили працювати не на склад, а за конкретними замовленнями, що надходять від готельних комплексів (зокрема зарубіжних).
Після проведеного переоснащення завод був готовий випускати понад 100 найменувань фарфорових виробів з прицілом не тільки на росію та Європу, а й на Азію. Однак райдужні перспективи розбилися про сувору реальність. Майже одразу ж виробництво почало марніти, робітники знову згадали, що таке борги із зарплати, а коштів на модернізацію перестало вистачати.
У 2007 році ВАТ «Туймазинський фарфор» визнано банкрутом.
Майстри Туймазинської порцеляни
Серед фарфористів підприємства хотілося б виділити Людмилу Василівну Смирнову (Рибалочко). Можна сказати, що вона прибула до Туймази «на посилення», оскільки з 1975 по 1980 рік працювала головним художником фарфорового заводу Владивостока. Тут їй також запропонували посаду головного художника, де вона перебувала з 1980 по 1984 рік, займаючись відразу розробкою і форм, і малюнків.
Державна атестаційна комісія у 1983 році привласнила індекс «Н» («новинка») двом її чайним сервізам, а ще вісім її виробів тоді були удостоєні Державного знака якості СРСР. 1984 року Людмила Василівна повернулася до Примор’я, щоб працювати головним художником Артемівського дослідно-експериментального фарфорового заводу, проте залишила добрих наступників в особі І. Ніколаєвої та П. Гуськова.
Серед скульпторів великого успіху на заводі досягли С. Лавриненко та Т. Сахабутдінов. За два десятиліття напрацювання заводу склали приблизно півтори сотні різних виробів та понад шість сотень малюнків для декору. Найбільш значущими роботами вважаються парний сервіз «Тет-а-тет» та одиночний сервіз «Солітер», а також набори та гарнітури «Ніжність», «Гранатовий», «Купава», «Золоті кулі», «Арабесковий» та «Лісові стежки» . Серед сувенірних та декоративних виробів безліч ваз, скриньок та різних скульптур.
Клеймо Туймазинського порцелянового заводу
Любителям порцеляни поки що відома єдина версія клейма: симетрична фігура, утворена накладенням один на одного букв «Т» і «Ф» («Туймазинський фарфор»).
