У нагородній системі Великої Британії чимало орденів та медалей імперського періоду. Втратили актуальність лише колоніальні відзнаки, після набуття колишніми англійськими володіннями незалежності. Завдяки експансивній політиці, провидимій у XVI – XX столітті, невеликій острівній державі на північному заході Європи належала чверть усіх населених територій земної кулі.
Не дивно, що британська нагородна система виявилася найбільш гнучкою та багатоваріантною щодо народів інших національностей та віросповідання. Сьогодні вона є канонічним зразком для світової спільноти і цим особливо цікава фалеристам.
Трішки історії
В 1603 на британський трон зійшов Яків I Стюарт – перший король, одночасно правив Англією і Шотландією. З цього моменту починається історія Британської імперії та, відповідно, її унікальної нагородної системи.
У 1687 року у Шотландії з’явився орден Чортополоха, для заохочення і залучення місцевого дворянства службу об’єднаної короні. Незважаючи на регіональний характер нагороди, право відбору кандидатів мав тільки король, який насамперед дотримувався англійських інтересів. На аналогічних умовах, у 1783 році було засновано ірландський орден Святого Патріка.
Але справжній «нагородний бум» почався з появою у Британської імперії заморських колоній. Метрополії слід було підтримати своїх громадян, які освоювали нові території і вона почала з заснування ордена Святих Михайла та Георгія для британської армії на Мальті.
У 1858 року була утворена Індійська імперія, частина якої була під безпосереднім керівництвом королеви Вікторії, інші ж території опинилися у васальної залежності. Щоб створити в таких умовах дієвий апарат заохочень, знадобилася докорінна реформа та розширення орденської системи. Британська монархія вирішувала відразу кілька завдань, із якими європейські держави раніше не стикалися:
- Одночасне нагородження поданих різних релігійних конфесій, інколи ворожих один одному – мусульман, індусів, зороастрійців тощо.
- Вибудовування ієрархії почесних знаків з урахуванням незвичного для країн ранжування індійського суспільства.
- Організаційне злиття колоніальної та метропольної системи заохочень.
Вихід британці знайшли у підвищенні статусу нагород Ост-Індської компанії, яка займалася колонізацією Азії.
Почесні знаки, які сьогодні віднесли до відомчих, перейшли в розряд державних і вручалися від імені правлячого монарха. Для індійських чиновників, які перебували на службі імперії, засновувалися «національні» нагороди, британським підданим часто вручалися традиційні монархічні регалії , наприклад, орден Бані чи Підв’язки. Їм у свою чергу додали ступеня, щоб розширити категорію нагороджених.
Медалі та хрести
Демократизація європейського суспільства, викликана приходом до влади Наполеона і масштабні війни початку XIX століття, зажадали нових – масових відзнак. Вони мали вручатися як офіцерам дворянського походження, а й простим солдатам, захищали інтереси своєї держави.
Консервативна у всьому, що стосувалося станових привілеїв, Великобританія запозичила в Росії ідею медалей, котрим не потрібно аристократичне походження. Подібними знаками відзначали за хоробрість та видатні успіхи в окремому бою і лише пізніше за бойові кампанії загалом.
Приклад – медаль Ватерлоо, яка вручалася молодшому командному складу, унтер-офіцерам та рядовим, які брали участь у вирішальній битві Армії союзників проти Наполеона. Більшість регалій створювалися для колоніальних кампаній та військових походів в Азії та Африці.
Войовничі британці ввели унікальну систему накладок, що дозволяла багаторазове нагородження одною і тою же відзнакою, без її повторного вручення.
Медаль давали претенденту один раз, а потім за кожен новий подвиг на стрічку додавали металеву планку з вибитою на ній назвою битви. Число накладок залежало від масштабу військової кампанії, наприклад у Загальної медалі служби в Індії, започаткованої в 1854 році, їх було 24. Цікаво, що перша британська колонія – Північна Америка, оголосивши в 1776 незалежність від метрополії, повністю відмовилася від лицарських орденів. До цього часу найвищою відзнакою країни є Медаль Пошани.
Хрести – окрема і дуже важлива частина імперської заохочувальної політики ХІХ – ХХ століття. Вони дозволили вийти за межі орденського лицарства, яке на той час морально застаріло.
Найбільш шанованим був Золотий Піренейський хрест, який доповнював однойменну медаль (її також називали Армійською, Gold Army Medal). За історію існування цієї відзнаки, його удостоїлися всього 163 людини. Хрест видавався після одержання четвертої накладки до медалі.
Шотландський «Чортополох»
В 1687 король Яків II (онук Якова I), заснував орден Чортополоха – найстаріший і найвищий почесний знак Шотландії. Швидше за все, йдеться про відродження давнішої регалії, започаткованої на початку IX століття ватажком піктів і скотів Ахеєм на честь союзу з римським імператором Карлом Великим.
За легендою, як тільки обидва правителі уклали договір, на небі з’явився знак – розп’яття зі святим Андрієм, який вважається покровителем Шотландії. Чудове явище, увічнене у дизайні нагородного знака. А символ шотландської держави – будяк, що дав назву регалії, прикрашає орденський ланцюг та зірку.
Проте сучасні історики сумніваються навіть над знаку, а самому факті існування Ахея, оскільки він не підтверджується достовірними літописними джерелами.
Згідно з другою версією, нагороду імені Св. Андрія заснував у середині XVI століття шотландський король Яків V – батько відомої Марії Стюарт. Йому була потрібна гідна альтернатива англійському ордену Підв’язки. Через півстоліття про регалію забули, а потім знову повернулися до неї через кілька поколінь Стюартів.
Орден Чортополоха існує до теперішнього часу і вважається одним із найшанованіших в англомовному світі.
Спочатку лицарів було дванадцять, за кількістю біблійних апостолів, з Андрієм Первозванним включно. Однак у 1827 року Георг IV збільшив «коло обраних» до шістнадцяти людей, крім гросмейстера – суверена держави.
З 1987 року за указом Єлизавети II, до орденської організації допустили жінок (до цього виняткове право було лише у королеви). Додаткові вакансії завжди резервуються для членів правлячої монаршої сім’ї та зарубіжних претендентів.
Ірландський «Святий Патрік»
У 1783 році за підтримки короля Великої Британії Георга III, лорд-намісник Ірландії – 1-й маркіз Бекінгем заснував орден Святого Патріка і став його першим гросмейстером.
Таким чином, монарх підтвердив намір дати краю автономію, яку заявив роком раніше. В умовах невдоволення ірландського дворянства, Георгу III якраз потрібен був сильний політичний жест, який пом’якшив би протистояння. Після англійського ордена Підв’язки та шотландського «Чортополоха», «Святий Патрік» став третьою найвищою національною нагородою Сполученого Королівства. Інші знаки пошани є загальнодержавними.
Згідно з орденським статутом, у лицарі могли присвячуватися всі особи чоловічої статі, дворяни у третьому поколінні обох батьків. На практиці членство обмежувалося лише перами ірландського парламенту та британськими принцами.
У 1907 році орденські відзнаки, відомі як «дорогоцінності корони», були викрадені з Дублінського замку і з того часу доля їх невідома. 1922 року, після проголошення Ірландської вільної держави, регулярні вручення «Святого Патріка» припинилися. З 1936 не зафіксовано жодного нагородження почесним знаком, а останній його кавалер – генерал-губернатор Австралії принц Генріх, помер в 1974 році.
Однак «Святий Патрік», як і раніше, залишається в системі нагород Сполученого Королівства і вважається «сплячим». У нього є гросмейстер – чинний монарх, нині Єлизавета II та один офіцер-герольдмейстер.
Самі ірландці не зацікавлені у відродженні ордену, який асоціюється із підпорядкуванням Великобританії. У 1946 році Вінстон Черчілль спробував створити прецедент і представив до нагороди свого наступника на посаді міністра оборони – дворянина ірландського походження, Харольда Александера, 1-го Туніського графа. Проте пропозиція не знайшла підтримки, оскільки суперечила внутрішній політиці Сполученого королівства.
Орден Святих Михайла та Георгія
Наполеонівські війни принесли Великобританії «багатий спадок» у Середземномор’ї: Іонічні острови та Мальту. Для підтримки нової влади тут розмістили гарнізони королівства і потужний чиновницький апарат.
У 1818 році принц-регент Джордж заснував спеціальну відзнаку, яка вручалася представникам вищого командування і губернаторам середземноморських територій. Надалі нагородження орденом Святих Михайла та Георгія проводилося у всіх частинах Британської імперії.
А після деколонізації, регалія набула статусу дипломатичної і призначається тим, хто служить інтересам Сполученого Королівства або Співдружності націй за їх межами.
Сьогодні вступ до орденської організації є обов’язковим для послів Великобританії. Передбачено три ступені членства:
- Лицар (Дама) Великого Хреста;
- Лицар (Дама)-командор;
- Кавалер.
Жінки були допущені до посвяти у 1965 році, а першою жінкою стала ініціатор створення товариств Червоного хреста у кризових регіонах – Евелін Барк.
Посаду Великого магістра «Св. Михайла і Георгія» у перші роки займав губернатор Іонічних островів – сер Томас Мейтленд, потім претенденти вибиралися серед членів королівської сім’ї.
«Зірка Індії»
Вищий орден Індійської імперії був заснований королевою Вікторією у 1861 році. Його вручали місцевим володарям – махараджам, а також британським чиновникам та військовим, які займають ключові посади на колоніальних землях.
Коментуючи заснування нагороди, королева Вікторія пояснила, наскільки «важливі імперії вірність і видатна праця на її благо», які слід підтримати значущою регалією. Сувереном “Зірки…” був британський монарх, а Великим магістром – губернатор Англійської Індії.
Почесний знак, що раніше мав лише один ступінь, в 1866 розділили на три, за аналогією зі «Св. Михайлом та Георгієм». Проте звання Лицаря Великого Хреста замінили Гранд-командором з поваги представникам нехристиянських релігій.
“Зірка Індії” мала велике політичне значення, з її допомогою завойовували лояльність правителів підлеглих територій. Так, найвпливовіші місцеві князі обов’язково нагороджувалися найвищим орденським ступенем на знак дружби та співпраці з британською короною.
До «обраних» належали:
- королівство Майсур;
- культурний центр мусульман – Джамму та Кашмір;
- великий багатонаціональний штат Гуджарат, що мав розвинену промисловість та торгівлю;
- найбільша за площею держава Раджпутана.
Вищий ступінь «Зірки Індії» вручався «за замовчуванням» махараджам династії Рана та султанам Омана. Інші правителі колоніальних територій та британські чиновники, які прослужили не менше 30 років, нагороджувалися за поданням.
“Зірка Індії” займала п’яте місце в ієрархії орденів Британської імперії. Нагородження припинилися у 1947 році, внаслідок розпаду колоніальної держави та відділення мусульманського Пакистану. Після смерті у 2009 році останнього лицаря – махараджі Алвара, орденська організація припинила своє існування.
